Ми любимо казки

ЄНОТ ТЬОМА

В одному лісі, на краю великої галяви­ни, у глибокій і темній норі жив-був єнот Тьома. У цій норі він народився, у ній він і жив. Коли інші тваринки стрибали й гра­лися, гріючись у ласкавих променях весня­ного сонця, Тьома сидів у своїй норі, зако­павшись у торішнє листя й думав. Думав Тьома про сонце, про зелену траву, про лег­кий вітер. Думав про те, що всі граються разом, а він тут один сидить у темряві... І ставало Єнотові сумно й дуже шкода себе, бідного й

самотнього. Знову закопувався він у листя й закривав очі. Краще вже си­діти тут, ніж вилазити назовні: мало що там може трапитися. Та й звик наш Єнот до темряви. Страшно вилізти, страшно!

Але якось уранці Тьома прокинувся й почув голосне щебетання птахів, ласкавий шелест листя. В нору заглянуло тонке зо­лотаве проміннячко сонця й погладило тем­ну шерсть Єнота. Тьома понюхав повітря. З галявини доносилися запахи квітів і трав. І тут Тьома наважився й обережно висунув ніс із нори. В очі йому вдарило яскраве світло. А звикнувши до нього, Тьома поба­чив, що на галявині йде гра: Зайченя, Ли­сеня й Вовченя кидали один одному вели­кий різнокольоровий м'яч. Ой, як хотілося Тьомі приєднатися до них! Як схотілося тор­кнутися до цього прекрасного м'яча, а може, навіть погратися з ним! Ось зараз Лисеня кине його Зайчаті, а Зайчик... Зай­чик помітить Тьому, який тихенько визи­рає з нори, й кине йому м'яча!

— Ну ж, Зайченя, кидай мені! — крик­нуло Вовченя.

Зайченя розмахнулося й... І раптом ве­ликий м'яч із розмаху вдарив Тьому по носі! Тьома полохливо відвернувся й заліз як­найглибше. З темного кутка він дивився, як Зайченя підходить до його нори, підби­рає м'яча і... йде до своїх друзів. Сльози потекли по щоках Єнота. Як боляче йому було, як образливо!

«А я ще хотів з ними погратися! Ось вони які — мене навіть не помітили. Та ще й м'я­чем ударили! Напевно, вони не хочуть мене бачити. І правильно, я їм не потрібний. Та­кий полохливий, незграбний...». Витер Тьо­ма сльози й вирішив ніколи більше не ви­лазити з нори.

Так минуло літо, потім осінь, зима. А Єнот усе сидів у своїй норі. Тільки пізно вночі вилазив він, щоб поповнити свої за­паси їжі. А потім швидше біг у нору — хова­тися від свого страху.

Але ось пригріло сонце. Став танути сніг. Прийшла весна. Тепер із галявини часто долунав дзенькіт струмочка, поки ще тихий і невпевнений. І вирішив Тьома влаш­тувати прибирання — викинути старе ли­стя з нори. А мимо пролітала Сорока. Ба­чить — біля старої берези листя саме по собі ворушиться. Підлетіла вона ближче й по­бачила Тьому.

— Здрастуй, Єноте. Давно я тебе не ба­чила. Пішли до струмка. Там кораблики пускають.

— Правда?! — зрадів Тьома, але згадав минуле літо й насупився.

— Ні, не піду. Там мене всякий скривди­ти може. Мені й так добре.

— І зовсім не добре тобі так! — не вгамо­вувалася Сорока. —

Пішли, інакше ти просидиш у своїй норі всю весну!

— Так я можу й все життя в ній просиді­ти! — злякався Єнот і вирішив вилізти, а там будь, що буде.

І от іде Тьома, озираючись, до струмка. А там Лисеня, Вовченя й Зайченя сидять, кораблики з кори роблять в струмок пуска­ють. Злякалася Тьома, позадкував. А Ли­сеня його помітило і вигукнуло:

— Агов, дивіться, це ж справжній Єнот! А чому ми тебе раніше не бачили?

Розповів їм Єнот свою сумну історію. Здивувалися звірята, а Зайчик сказав:

— Так це ти живеш біля старої берези? А я думав, що наш м'яч об грудку спіткнувся! Ти ж вибач мені, Тьомо, за те, що я тебе по носі вдарив.

— Це ви мене вибачте, — сказав Тьома, — я думав, ви із мною гратися не хочете.

— Це ми не хочемо?! — вигукнуло Вовче­ня. — Та нам саме ще один помічник по­трібний! Дивися, скільки ми ще можемо корабликів зробити! За роботу!

Так у Тьоми й з'явилися вірні друзі. І звірята були раді новому товаришеві. А тем­на нора дарма чекала Єнота цілими дня­ми: Тьома приходив сюди тільки ввечері, поправляв свою м'яку подушечку із золото­го сіна й думав: «Який же я молодець, що вийшов тоді з нори».

О.Хухлаєва

РІЧКОВІ КАМІНЧИКИ

Валя хворіла вже третій тиждень. Важ­ко хворіла. Вона майже не вставала з по­стелі, їй важко було їсти, говорити. Цілими днями Валя лежала в ліжку нерухлива, бліда й сумна.

Лікар приходив майже щодня. Він уваж­но оглядав дівчинку; прописував їй все нові й нові ліки. Але Валі краще не ставало.

Мама втратила спокій. Вона місця собі не знаходила, дивлячись на дочку. їй бо­ляче було дивитися у Валині погаслі очі. Що тільки не перепробувала мама, щоб розве­селити дівчинку. Нічого не допомагало.

Одного разу мама побачила на вікні ко­льорові камінчики.

— Хто їх поклав сюди? — здивувалася мама.

— Це, напевно, діти залишили, — ледь проговорила Валя. — Дай їх мені, мамо...

Дівчинка довго розглядала камінчики, перекладала їх, знову уважно вивчала.

Наступного дня мама побачила на вікні нові камінчики. Валя присіла на постелі й почала уважно перебирати річкові камін­чики.

Коли мама повернулася з магазину, то побачила, що Валя розмовляє з кожним камінчиком: «Ось цей, блакитненький, Костя знайшов на березі. Як він хвалився ним. Не пошкодував, мені віддав... А цей, рожевий, Ніна надіслала; найулюблені­ший свій камінчик. Ой, а цей. Який смішний, жовто-червоний, Вова знайшов.

точно, він тільки такі шукає... Спасибі, друзі, за камінчики...»

Валя так захоплено гралася, що навіть не помітила, як мама ввійшла.

Щоранку Валя з нетерпінням чекала, які камінчики цього разу надішлють їй діти.

І щоранку мама знаходила на вікні все нові й нові річкові камінчики.

Через кілька днів прийшов лікар. Він був приємно вражений виглядом Валі. Дівчин­ка сиділа на ліжку, оточена різнобарвни­ми блискучими камінчиками, й привітно посміхалася лікареві.

— Звідки така краса, дитинко? — запи­тав лікар.

У Валі заблищали очі, рум'янець заграв на щічках. Дівчинка охоче й жваво почала розповідати лікареві, звідки і як з'явилися в неї ці камінчики.

Потім лікар оглянув Валю й звернувся домами:

— Вітаю вас, Наталю Володимирівно, вашій дочці більше не потрібні ні лікар, ні ліки.

— Спасибі вам, лікарю! — із вдячністю сказала мама.

— Спасибі скажіть тим дітям, які всі ці дні думали й хвилювалися про Валю й щодня надсилали їй річкові камінчики. Це вони вилікували вашу дочку! — відповів лікар.

А.Кузнєцов

ГАРНЕ

Прокинувся Юрчик уранці. Подивився у вікно. Сонце світить. День гарний.

І схотілося хлопчикові самому щось гар­не зробити.

Ось сидить він і думає: «Що, якби моя сестричка тонула, а я б її врятував!»

А сестричка тут як тут:

— Погуляй зі мною, Юро!

— Йди, не заважай думати! Образилася сестричка, відійшла.

А Юра думає: «Ось якщо б на няньку вов­ки напали, а я б їх постріляв!» А нянька тут як тут:

— Забери посуд, Юрчику.

— Забери сама, — мені ніколи! Похитала головою нянька. А Юра знову думає: «Ось якщо б Трезор у криницю впав, а я б його витягся!»

А Трезор тут як тут. Хвостом махає: «Дай мені попити, Юро!»

— Пішов геть! Не заважай думати! Поліз Трезор у кущі. А Юра до мами

пішов:

— Що б мені таке гарне зробити? Погладила мама Юру по голові:

— Погуляй із сестричкою, допоможи няньці посуд забрати, дай водички Трезору

В.Осєєва

СЛЬОЗИ ВЕРБИ

Верба плакала. Прозорі сльози її капа­ли у воду, і гладкою поверхнею озера розхо­дилися тендітні кола. Верба плакала через свою гірку долю. «Чому я завжди одна, а гілки мої завжди опущені. Чому я тужу ціли­ми днями?» — запитувала вона себе. Але відповіді не було; в озеро капали сльози, й Вербі ставало ще сумніше. «Інші дерева хо­роводи водять, гілки в них до сонця тягнуть­ся, небу радіють, а я все вниз дивлюся...», — скаржилася й плакала Верба.

Вода в озері від її сліз піднялася й зато­пила береги. «От і озеро до сонця потягну­лося, а я все нижче й нижче хилюся», — го­ворила Верба, бачачи як піднімається в озері вода. Верба продовжувала плакати, а вода все прибувала. И ось уже сама вона у воді виявилася. Не розуміла Верба, що це її сльози озеро в море перетворюють.

Коли верхівка Верби зникла під водою, і її не стало видно, Озеро промовило: «Ти зав­жди була незадоволена своєю долею, й не бачила як сонце світило на тебе, небо кли­кало, а земля годувала. Ти сама втопила себе в моїх водах. Сама...». Озеру було не по собі. Воно щиро жаліло Вербу. Але що ж ро­бити? Воно заспокоювало себе думкою, що Верба не вмерла а стала прекрасним підводним деревом... Може тепер, опам'я­тавшись від свого довгого земного сну, вона розповідає морським мешканцям про не­скінченну красу землі...

М. Скребцова

КВІТКА НЕЗАБУДКА

Недалеко від великого міста був ліс. У лісі була галявина. На ній росли різні квіти. Коли була гарна погода, на галявину при­літали метелики, у траві заводили свої дзвінкі пісні коники. Легкий вітерець, пролітаючи над лісом, розгойдував траву й де­рева, приносячи з собою приємну прохолоду.

Квіти вміли розмовляти. Кожна з них розповідала іншій лісові новини. Іноді квіти гралися одна з однією в м'ячик із крапель­ками роси. Весело їм було жити на галя­вині!

Один раз вранці на галявині з'явилася нова квітка. У неї була тонка стеблинка з маленькими листочками й малесенькими зеленими пуп'янками.

— Ти схожа на звичайну траву, — сказав великий червоний Мак, — ти вся зелена.

— Ні, — відповіла новенька, — я — квітка. Мене звати Незабудка.

— То яка ж ти квітка, якщо твої пуп'янки не розкриваються! — сказали Ромашки, погойдуючи голівками на тонких ніжках. — Ось ми. Ромашки, на цій галявині вже давно, але квітів, яких би називали Неза­будка не знаємо.

— Таких квітів немає! — задзвенів Дзвіночок. — Нас тут багато, але ніхто не знає квітів Незабудок.

І всі квіти на галявині сказали:

— Немає такої квітки! Ти не наша! Ми не будемо дружити з тобою!

Маленька тоненька Незабудка огляну­ла себе: «Так... Я й справді вся зелена, й пуп'янки мої не розкриті... Звичайно, ніхто й говорити зі мною не хоче, а дружити — тим більше». Від цієї думки вона відчула себе самотньо. їй стало так сумно, що вона стала в'янути: стеблинка стала ще тонша, листочки опустилися, а пуп'янки схилили­ся до землі... Незабудка вже майже зав'я­нула, як раптом пішов дощ. Він напоїв Не­забудку рятівною вологою, вона ожила й знову почула гордий голос Ромашки:

— Подивіться, яка в мене велика квітка з жовтою серединкою й з білими пелюст­ками. Я схожа на сонце!

— А ми, — задзвеніли Дзвіночки, — ми найдзвінкіші на всій галявині. Знаємо ба­гато пісень і лісових історій.

Маленькій Незабудці знову не було чого сказати. Так її, втім, ніхто б і не слухав, адже вона була зовсім не схожа на квітку.

«Треба, щоб мої пуп'янки розпустилися, і всі тоді побачать, що я теж квітка», — ду­мала Незабудка.

...Уранці з її пуп'янків з'явилися квіточ­ки — дуже гарні, блакитні з білим полис­ком.

Прилетіли птахи й защебетали:

— Ми літали по всьому лісі, але ніде не

зустрічали такої прекрасної й незвичайної

квітки!

Квіти влаштували бал на честь Блакит­ної Незабудки. Вона танцювали й співала найкраще. її вибрали королевою балу, і на її віночку заблищала корона. Незабудка була щаслива й горда: адже вона зуміла не впасти у відчай і розцвіла. Тепер усі поба­чили, що вона й справді Незабудка — пре­красна квітка. Настільки прекрасна, що кожний, хто хоч раз побачить її, яка скром­но росте на краю галявини, біля струмка, той ніколи не забуде небесної блакиті її пе­люстків. Тому її так і назвали — незабуд­ка!

О.Гавриченко