Велика радість

ВЕЛИКА РАДІСТЬ

В одному місті жила родина: тато, мама й двоє дітей — Олексій і Аня. Діти любили, коли батьки їм щось купували й дуже цьо­му тішилися. Батьки

намагалися потіши­ти дітей і часто купували їм солодощі й іграшки: ляльку Барбі, будиночок для Барбі — Ані; набір шерифа, машинки, денді для Олексія.

І ось наступив день, коли дитяча кімната заповнилася іграшками настільки, що в ній стало важко пересуватися. «Ось вам останні іграшки, — сказав тато, вручаючи їм авто­мобіль для Барбі й конструктор Олексію. — Тепер у вас є все, грайтеся й тіштеся».

Але коли діти роздивилися нові іграш­ки, їм стало нуднувато. «З ким би пограти­ся», — подумали вони й побігли на вулицю. Аня перша знайшла біля гірки групу дівча­ток. «Пішли до мене, — покликала вона, — у мене є будинок для Барбі зі світлом». «Ви­бач, нам ніколи, — відгукнулися дівчатка, —у сусідньому підвалі цуценята, ми йдемо їх годувати.» Олексій підійшов до хлопчаків: «Пішли до мене, у мене...»«Потім, потім! — крикнули вони. — Ми зараз зміїв запуска­ти будемо, тільки що зробили».

Аня з Олексієм пройшлися по всьому дворі. Але хтось грався у схованки, хтось у футбол, хтось вигулював собаку, а хтось ти­хенько виводив пальцем на брудному крилі автомашини візерунки. Гратися з дітьми ніхто не захотів. Ніхто не прийшов до них і наступного дня й через день. Діти засуму­вали так, що мама стурбувалася й повела їх до лікаря. «Здорові»,— втішив маму лікар.

Невідомо, чим би закінчилася наша роз­повідь, якби раптом не приїхала бабуся Даша. «У село, негайно в село», — вигукну­ла бабуся, побачивши сумні очі онуків.

Іграшки в село баба Даша взяти не доз­волила, але й без них там було ой як весело. Аня найбільше любила поливати город, тому що можна було лити воду не тільки на огірки, але й на ноги, на землю, робити в землі «грязьку» і тупотіти по ній босими но­гами. Олексій щоразу радісно зривався з місця, почувши квоктання курки. «Знесла»,

— кричав він, тримаючи в руках ще тепле яйце. І обом подобалося ловити в ставку пу­головків, засовувати їх у пляшку, а потім виливати їх із пляшки назад у ставок. А ввечері вони завжди дивилися на зірки.

Через місяць відвідати дітей приїхали тато й мама. «Ой, які ви в нас веселі сталі,

— зачудувалися вони, — спасибі, бабусю, що ти з ними зробила». «Це я дякувати по­винна, — відповіла бабуся, — такі діти чу­дові й з городом допомагали, і з курми, і з козою. Я б сама не впоралася». «Що ти, ба­бусю, — не погодилася Аня, — за що тобі нам дякувати?» А Олексій додав: «Коли ти можеш робити щось своїми руками, це для тебе найбільша радість».

О.Хухлаєва