Кульбабка на асфальті

КУЛЬБАБКА НА АСФАЛЬТІ

За селом був великий зелений луг. Кож­ної весни на ньому з'являлися сотні, а може, й тисячі жовтеньких голівок кульбабок. Луг радів зустрічі з ними. Він уза­галі радів усім: кульбабкам, іншим квітам, які росли на ньому, і чудово виглядали на сма­рагдовій травичці. Дощик їх умивав, вітерець дбайливо розчісував, а сонечко надавало кра­си. Все було чудово! Коли кульбабки відцвіли, замість жовтих квіточок почали з'являтися круглі, майже прозорі кульки з маленьких парашутиків з насінинкою на кожному.

Одного разу подув сильний вітер і парашутики почали розлітатись у різні боки. А одного з них вітер підняв так високо, що стало видно не тільки луг, а й цілий світ навколо. Це було цікаво, але трішечки страшнувато. Що буде далі?

А далі вітер поніс насінинку далеко від лугу, аж до міста. Тут було зовсім не так, як на рідному лузі. Вітер почав вщухати, і насі­нинка на парашутику повільно опускалася додолу. Там вона побачила дуже маленький луг з квітами — в місті його нази­вають клумбою.

—  У якому чудовому то­варистві гарних квітів я рос­тиму, — подумала насінинка. Це були Троянда та Гладіолус. А десь збоку притулилися Волошки.

Тільки-но парашутик почав опускатись на клумбу, Троян­да і Гладіолус зашелестіли листям і обурено промови­ли:

—  Ще чого захотіла! Щоб якась сільська кульбабка росла біля нас! Яка зу­хвалість!

Троянда показала свої колючки, а Гладіо­лус так сильно захитався, що штовхнув Кульбабку на асфальт. Навіть беззахисна Волошка підтримала їх.

Якщо чесно, то їй було шкода Кульбаб­ки. Колись Волошка жила біля річки. То був чудовий час! А зараз вона змушена була під­корятись Троянді й існувати на маленькому клаптику землі, куди навіть Сонечко нечасто могло завітати.

Коли Кульбабка раптово опинилася на га­рячому асфальті, для неї все це сталося дужа несподівано.

—  Ось там і рости, — сказала Волошка щоб догодити Троянді.

Кульбабці згадалося свіже повітря над  весняним лугом. Як це зараз було далеко! Навколо тільки асфальт.

—  Ні, я не здамся! Я знайду хоч якусь шпаринку, щоб заховатись від спеки.

Маленький вітерець тихенько ганяв її по  асфальту. І раптом... наче на рідному лузі, вона відчула запах землі. Кульбабка щосили вхопилася за край асфальту біля крихітної шпаринки, щоб її не знесло вітром і щоб вона  змогла деякий час протриматися, поки не вщухне вітер. І це були ще не всі випробування. Треба було дочекатися хоч невеличкого дощику, щоб вхопитися корінцем за землю у цій пи­линці.

Дивлячись на все це, навіть твердий асфальт почав потроху відступати, коли з'явився на світ маленький паросток Кульбабки.

Це дуже здивувало і квіти і непохитний асфальт. Вран­ці кожен, хто проходив біля Кульбабки, здивовано зупинявся: такого вони ще не бачили! Це було диво: посеред сірого асфальту зеленіло розкішне листя Кульбабки, а її осяйна голівка залюбки ловила промені сонця. Навіть Троянда з Гладіолусом з повагою дивились на це диво. А очі Волошки стали ще блакитнішими. Вона сміливіше потяглася до сонця, вже не побоюючись колючок Троянди.

Кульбабка посміхнулася всім їм. Вона знала, що тільки-но в неї з'являться маленькі парашутики, вона знову побачить рідний луг.