Для малят

КАЗКОТЕРАПІЯ ДЛЯ МАЛЯТ

Казки супроводжують людину все її життя: вона їх чує від народження, лише зміст казок із віком змінюється. І дорослі, при нагоді, не відмовляються від казки, адже вона допомагає їм усвідомити своє місце у світі. А малюкам казка допомагає зрозуміти складні дорослі поняття - що таке добро і зло, віра в себе та людей, дружба, порядність, відданість, сміливість, чесність... Цей перелік можна продовжувати безкінечно.

Мабуть, немає людини, яка б не лю­била казки. Ті, кого не цікавлять класичні варіанти казкових історій, дивляться бойовики, фільми жахів, читають детективи, любовні романи й фентезі. А що ж це, якщо не сучасні казки?

Людям властиво обмінюватися історія­ми. Для того, щоб їх розповісти або послуха­ти, ми збираємося за святковим столом, ди­вимось шоу по телевізору. А скільки казок створює більшість із нас у своїй уяві? Деякі з них навіть випускаємо у справжнє жит­тя.

КАЗКА ПРО СЕРДИТЕ ЛЕВЕНЯ

(для агресивних малят)

Жило собі на світі Левеня, невелике й не мале, руде. Мало гарні жовті очі, довгі жорсткі вуса, сильні лапи й довгий хвіст.

Але було воно ду­же дуже сердите: рідко посміхалося, нікого ніколи не жаліло, бо вважало, що для того, щоб вирости справжнім Левом цього роби­ти не можна.

Одного разу гуляло Левеня лісом і поба­чило, як звірята грають у м'яч. М'ячик ве­село стрибав від Жирафика до Кабанчика, від Кабанчика до Жабеняти, від Жабеняти до Зебри.

Левеня спритно вистрибнуло в коло та схопило гарний м'яч лапами. Всі звірята завмерли на місці від несподіванки.

— Віддай, будь ласка, нашу іграшку,— попросило Жабеня.

— Не віддам,— прогарчало у відповідь Левеня.

— Віддай, — попросила Зебра. Левеня лише похитало головою й гаркнуло ще го­лосніше.

— Якщо так, — сказав Кабанчик. — то ми самі заберемо м'яч у тебе!

— Тільки спробуй,— гаркнуло Левеня й випустило великі й гострі пазури.

— Ось і спробую, — відповів Кабанчик та й став підходити до Левеняти, роздуваючи ніздрі на своєму п'ятачку.

— Стій, Кабанчику, стій,— квакнуло Жабеня,— не треба. Але він того не чув.

Підбігши до Левеняти, Кабанчик спро­бував відібрати м'яч. Та тільки нашкодив ще більше... Звичайно, Левенятко було спритнішим і високо підстрибнувши, пере­скочило через Кабанчика ще міцніше стис­нувши пазурами м'яч. І раптом: ба-бах!!! — щось так голосно грюкнуло, що всі малята злякалися, навіть Левеня. Коли все стих­ло, й звірята розплющили очі, то побачи­ли, що м'ячик лопнув, і з нього виходить по­вітря: ш-ш-ш!!! Звірята дуже засмутилися, а Жабенятко навіть заплакало. Левеня за­доволено гаркнуло:

— Це вам за те, що гралися без мене! І вигнувши спину зникло в гущавині лісу.

На жаль. Левеня чинило так не вперше. Воно часто ображало інших звірят, його не кликали до веселих ігор, бо боялися, що він когось образить чи ще гірше — вдарить го­стрими пазурами.

Але й Левеня не було задоволене, з ча­сом йому стало сумно самому й захотілося з кимось пострибати через струмок, побіга­ти навипередки, але нікого не було видно й чутно.

Раптом перед ним з'явився яскравий Метелик. Він змахував крильцями, ніби запрошував із собою на прогулянку. Леве­ня підстрибнуло від задоволення:

— А-а-а, ось кого я зараз упіймаю — ви­гукнуло Левеня й спробувало вхопити Ме­телика. Та дарма, Метелик змахнув крила­ми і сів на іншу квітку.

— Р-р-р! — заревіло Левеня, — не жартуй зі мною! Дожену, впіймаю та з'їм!!! І погна­лося за Метеликом. А той, легко змахуючи крильцями, полетів до лісу, сідаючи то на одну квітку, то на іншу. Левеня остаточно розсердилося і, голосно рикаючи, стриба­ло через кущі, намагаючись упіймати пруд­кого Метелика. Та ось раптом чомусь стало дуже темно, і Левеня заревіло від болю. Ви запитаєте, що сталося? Просто наш малий злюка впав у величезну мисливську яму та поранив лапу.

— Ой-ой-ой!!! Як боляче! Як темно! — злякано плакало Левеня. — Що ж мені те­пер робити? Яма така глибока, я не зможу з хворою лапою вистрибнути з неї... Воно підняло вгору свою велику голову з жовти­ми очима, повними сліз. Високо в небі плив­ли білі-білі хмаринки, сяяло яскраве сонеч­ко, було чутно як співають птахи. Левеня сіло на дні ями й голосно-голосно заплака­ло.

— Гей! Ти чого плачеш? — почулося рап­том згори.

Левеня підняло свої великі жовті очі, які світилися в темряві, й побачило того само­го Метелика, через якого опинилося в такій скруті.

— Чого тобі,— буркнуло Левеня Метели­кові, — посміятися з мене прилетів?

— Дуже боляче? — співчутливо запитав Метелик.

— Дуже!!! Можеш радіти, — ображено відповіло Левеня.

Метелик сидів мовчки, лише повільно складав та розгортав свої веселкові крила.

— Я допоможу тобі, - раптом вигукнув він. — Я вже придумав як!

— Та що ти можеш, адже ти такий ма­ленький і слабкий,— сумно зітхнуло Леве­ня.

— Зачекай, я зараз! — і Метелик зник у синьому небі.

— Ну, ось... І цей мене кинув! Всі мене кидають. Мене ніхто не любить, друзів у ме­не немає. Цікаво, а як це мати друзів? Доб­ре це, чи погано — я ж не знаю, — розмір­ковувало вголос Левеня.

— Ось він! — знову почувся чийсь голос згори.

— Ти повернувся! — з полегшенням зітхнуло Левеня, й підняло до неба очі.

Зверху на нього дивилися Жирафик, Ка­банчик, Жабеня, Зебра й маленький Мете­лик.

— Що, поглузувати з мене прийшли,— ображено мовило Левеня.

— Еге глибоченна, моєї шиї не вистачить,— сказав Жирафик,— що ж ро­битимемо?

Левеня здивовано спостерігало за тим, що відбувалося нагорі.

— Ква-ква, он невелике деревце. Якщо його зігнути воно може дістати до дна ями,— вигукнуло Жабенятко, — тільки я не зможу один цього зробити.

— Ми зараз,— крикнув Кабанчик і підморгнув Зебрі.

Нагорі все стихло, лише Метелик лагід­но дивився на нещасне Левеня.

— На, тримай,— і наш маленький герой побачив, як до ями почало опускатися то­неньке деревце,— чіпляйся мерщій, — за­кричав Метелик.

Левеня, не розуміючи, що відбувається обома великими лапами й гострими пазу­рами щосили вхопилося за гілки та листя. А потім йому здалося, що він уміє літати, як Метелик: синє небо й сонце стали на­ближатися так швидко, що Левеня й нез­чулося, як опинилося нагорі, — буме! — і воно гепнулося у траву серед квітів. Тут було тепло, а не так, як у ямі — сиро й хо­лодно, до того ж ще й страшно.

Навколо стояли всі звірята й розгублено дивилися на нього.

— Чому ви на мене так дивитеся? — тихо запитало Левеня.

— А ти не будеш гарчати? — запитала Зебра.

— І дряпатися своїми пазурами? — зля­кано перепитав Жирафик.

— І хапати великими лапами? — тихень­ко проквакало Жабеня.

— Ні, мабуть, не буде,— посміхнувся Ме­телик.

— Ні, не буду,.. правда... — винувато мо­вило Левеня.

— Тоді є пропозиція погратися в доганялки! — закричав радісно Кабанчик.

— І мене візьмете? — здивовано перепи­тало Левеня.

— Так!!! — відповіли всі хором.

І всі разом побігли до прозорого струм­ка. Звірята довго ще гралися та веселили­ся, й дружно сміялися, коли всі перегони завжди вигравав маленький Метелик, а у грі в хованки ніколи не вдавалося відшу­кати зелене Жабе­ня в зеленій траві.

Всі так стомилися, що відпочивати під велике дерево вже ледь добрели, а Левеня йшло й думало, що воно тепер точно знає: друзі — це добре, й тепер вони в нього є!!!

КАЗКА ПРО ПОЛОХЛИВЕ ЗАЙЧЕНЯ

(для тривожних та невпевнених малят)

Жив собі на світі Зайчик. Маленький, гарненький, із довгими вухами та куцим хвостиком. Дружив він із жабенятами, що мешкали у величезному зеленому болоті. І все було б добре, якби він так не боявся всьо­го на світі: хрусне в лісі гілка, каркне воро­на, упаде з гілля листок, а наш Зайчик аж тремтить весь. А про Лисицю й Вовка годі й говорити, про них Зайченя навіть дума­ти боялося.

Якось літом навіть Мишки злякався. Сіроманка додому поспішала, діточок ма­лих годувати, а Зайчик, як завжди, від Ли­сиці ховався у високій траві. Ось тут вони й зустрілися з Мишкою.

— Ой, матусю-ю-ю!!! — закричав Зай­чик,— рятуй мене!

— Чого ти кричиш, дурнику, це ж я, Мишка-Сіроманка! — здивовано вигукну­ла Мишка.

Зайчик увесь стиснувся в маленький клубочок і не міг від страху очі розплющи­ти.

— Пі-пі-пі,— пропищала Мишка,— Зай­чику, це ж я! Подивись.

Малюк розплющив оченята й побачив стару знайому. Вона стояла перед ним та посміхалася.

— Як же ти мене налякала,— з полег­шенням видихнув Зайчик,— а більше тут нікого немає? — Злякано озираючись на різні боки,— запитав він.

— Ні, нікого, — відмовила Мишка,— гай­да зі мною, малюків допоможеш нагодува­ти.

— А якщо Лисицю чи Вовка зустріне­мо,— тихим, тремтячим голосом запитав Зайчик.

— Хі-хі-хі, — який ти боягузик,— засмія­лася Мишка,— нікого ми не зустрінемо, адже он моя нірка, ходімо!

— І справді, а я й не помітив,— по­сміхнувся Зайчик.

Пригрівало тепле сонечко, цвірінька­ли пташки, лагід­ний вітерець гойдав траву на галявині. Мишенята наїлися й захотіли гратися.

— Зайка, гайда гратися разом! – покликали вони свого друга. І все товариство побігло до старого пенька на галявині.

— Ну, сідайте, де ви там?— покликав він мишенят. Мале­ча вчепилася Зайчикові за шубку, а він по­чав стрибати через пень:— Раз-два, раз-два. Мишенята сміялися й просили пост­рибати ще. А потім вони залазили на спин­ку Зайчикові й з'їжджали з нього, немов діти з гірки. Зайченя навіть на деякий час забуло про те, що постійно всього боїться. Скоро сонечко почало сідати за обрій, і мама Мишка покликала малюків додому. Зайчик попрощався з веселою родиною й попрямував до своєї пухнастої ялиночки, під якою він спав теплими літніми ночами. По дорозі побажав жабенятам спокійної ночі й стрибнув під лапату гілку.

Мабуть, наш герой так і лишився би на все життя страхополохом, якби не один випадок.

Настала зима, дуже сніжна та морозна. Зайчик поміняв свою сіру шубку на сніжно-білу й тепер став зовсім непомітним на свіжому сніжку. Це була велика перевага: ні Лисиця, ані Вовк тепер його не бачили, якщо він сидів тихо й не рухався. Він навіть боятися став менше, бо Лисиця з Вовком тепер рідше виходили з своїх домівок, кому ж охота лапи відморозити? Лише сумно було в зимовому лісі: птахи не співали, тільки інколи каркали ворони та стукав по корі дятел; жабенята поснули на дні став­ка на цілісіньку зиму й уже не веселили Зайчика смішними пісеньками. Сумно. Тихо. Холодно.

Інколи, коли день видавався сонячним, гратися виходили веселі мишенята й стри­бали по сніжку разом із Зайчиком.

Та якось наш Зайка прокинувся від го­лосного писку, це злякано пищали його маленькі друзі. По галявині за ними ганя­лася руда Лисиця. Від голоду вона вже лад­на була гризти кору з дерев, аж тут побачи­ла мишенят, що бігли до Зайки в гості.

Хижа Лисиця клацала своїми великими зубами так голосно, що навіть під зайчико-вою ялинкою було чути. Як Зайченя зля­калося!!! Аж дихання у нього перехопило. Та раптом він побачив, як Лисиця наздога­няє найменше мишеня, ось-ось схопить!

Мить —і Зайка вистрибнув із-під ялини:

— Гей ти, Рудохвоста, відчепися від ма­лечі!!! І де в нього та сміливість узялася?— тільки Зайчик про це зараз не думав. — Ану, спробуй, дожени мене! І дременув по галявині щодуху. Лисиця облизнулася:

— Як мені поталанило,— пристойний сніданок за стільки днів,— і не роздумую­чи, кинулася за Зайченям.

Скільки вона ганялася за ним — невідо­мо, але дуже швидко Зайчик почав відчу­вати, як мерзнуть його лапки, і як вони по­волі перестають його слухатися. Він вже чув, як важко дихає Лисиця. Мишенята від страху закрили лапками оченята, вони не могли дивитися, як їх найкращого друга впіймають і з'їдять.

— Ось і смерть моя прийшла,— проше­потів Зайчик, ухиляючись який уже раз від Лиски. Та високо-високо підстрибнувши, заплющив очі.

Довкола стало тихо-тихо... Зайка відкрив одне око, потім інше й раптом зро­зумів, що лежить він під великим сніговим кучугуром, а Лисиці немає! Від пухнастого снігу він чхнув і потихеньку визирнув на­зовні. Лисиця бігала по галявині, клацала зубами від люті:

— Та де ж він подівся? Невже доведеться знову спати голодною? Шукала Руда Зай­чика, шукала та дарма — пухнастий сніг добре сховав його.

Зрозуміло Зайченя, що не бачить його Рудохвоста на білому сніжку, та й нюхом не чує, бо дуже добре його завалило.

Побігала Лиска, побігала тай геть пішла.

Посидів ще Зайчик трішки тихенько та й вистрибнув на галявинку. Сніжок ви­блискував на сонечку, і Зайчикові здало­ся, що він навіть не такий холодний, як ра­ніше. Аж тут з'явилися мишенята:

— Пі-пі-пі,— Зайчику-Любчику, якби не ти; переловила б нас усіх руда розбійниця!!! Ти такий сміливий та спритний, ми тебе так любимо й пишаємося тобою!

З того часу наш герой став боятися вже менше й зрозумів одну дуже важливу річ: потрібно лише спробувати бути сміливі­шим, зробити перший крок, і сміливість почне з'являтися сама собою!

А ти хочеш зробити такий крок назустріч сміливості?

Тоді почни з найпростішого: (тут мож­на запропонувати, наприклад, наступного разу голосніше відповідати на заняттях або розповісти всім дітям віршик, або зігра­ти роль сильного героя у грі-драматизації, залежно від індивідуальних особливостей невпевненого малюка).

КАЗКА ПРО САМОТНЬОГО ЇЖАЧКА

(для малюків, яких не приймає дитячий колектив)

У великому й гарному лісі жив собі їжа­чок. Та от біда — не мав він зовсім друзів... Сміялися з нього всі звірята через те, що він не такий пухнастий, як вони. Глузува­ли з того, що він маленький та сірий, колю­чий та на коротеньких ніжках, навіть із того, що коли він згортався клубочком, то був ще й товстий!

Ви навіть уявити собі не можете, які жахливі прізвиська вигадували для нього щодня звірята: Ведмедик, Білочка, Зайчик та інші. А одного разу зробили навмисно для їжачка таку капость: вирили глибоку яму, загорну­ли її опалим листям та гілками й пок­ликали їжач­ка гратися та й заманили до ями. Зви­чайно, малий впав туди й ду­же забив лап­ку. А наступного дня звірята ще дужче сміялися з того, що він куль­гав на хвору лапку, й від цього його хода стала схожа на качину. Об­разився їжачок і пішов геть у гуща­вину лісу. Йшов він, йшов та рап­том зрозумів, що заблукав. Спро­бував визирнути через густу тра­ву, щоб шлях розгледіти, та дарма — лапки ж коротенькі, та й сам він маленький. Кликати на допомогу нікого, друзів немає...

А звірятам стало зовсім нічого ро­бити, бо зник той, із кого вони пост­ійно глузу­вали. Зну щатися не було з кого, й недавні друзі геть пересварилися. Вони почали висміювати один одного.

— Чого це ви з мене смієтеся?! — обурив­ся Ведмедик. — Я ж не їжачок якийсь! — І раптом Ведмежа зрозуміло та навіть зди­вувалося, якими влучними й точними були його слова. Саме в цю мить він опинився на місці їжачка.

— Клишоногий! Клишоногий! — крича­ли разом Білочка та Заєць.

— Припиніть!

Але звірята не вгамовувалися. Вони знайшли собі нову жертву для своїх негар­них жартів. Зрозумівши це. Ведмедик об­разився й пішов від них геть.

«Ось і немає в мене друзів, нікому я те­пер не потрібен,— сумував він». Сльози за­стилали йому очі, й він не помітив, як пе­речепився і впав, вдарившись дуже боляче.

— Ой-ой-ой! Як боляче! Допоможіть!

Але довкола було тихо-тихо, ніхто не по­спішав йому на допомогу, і знов він згадав їжачка. Як йому, мабуть, було боляче й са­мотньо.

А тим часом їжа­чок намагався від­найти дорогу додо­му. Побачивши Вед­медика він дуже зрадів, що хоча б хтось нарешті зуст­рівся йому на шляху.

«Зараз він почне з мене сміятися, що я такий вайлуватий та клишоногий»,— поду­мав Ведмедик. Але замість цього їжачок лагідно посміхнувся та погладив лапкою заби­те місце. Біль одразу вщух, а Ведмедику ста­ло дуже-дуже соромно за свої попередні вчинки щодо їжачка.

— Я ніколи тебе більше не скривджу! — промовив він. — Що я можу для тебе зроби­ти?

І дізнавшись, що їжачок заблукав у лісі, з радістю провів його додому. Дорогою вони багато розмовляли та сміялися. А Ведме­дик зробив для себе важливе відкриття, що не обов'язково насміхатися з того, хто зовні не схожий на тебе для того, щоб розвесели­тися.

Наступного дня, побачивши їжачка та Ведмедика разом,— Білочка закричала:

— Дивіться! Клишоногий розмовляє з Колючкою!!!

— Які ж вони смішні, хі-хі-хі! — підтри­мав її Зайчик.

— Не ображайте мого друга, — заступив­ся за їжачка Ведмедик. — Якби ви мене не образили, то я б ніколи не дізнався, що їжа­чок вміє лікувати хвороби.

— Ну, той що,— вигукнув Зайчик. — Ми зі зрадниками не граємося!

— Але ж це ви мене образили, а не я вас, — відповіло Ведмежа, та я на вас зовсім не ображаюся, завдяки вам я дізнався, що не обов'язково ображати когось тільки за те, що він не схожий на всіх нас.

— А, ну вас,— вигукнула Білка. — Ході­мо, Зайчику, на пташок колючками кида­тися!

— Вони так нічого й не зрозуміли,— зітхнув Ведмедик.

— Не засмучуйся, — заспокоїв його їжа­чок. — Вони все зрозуміють, навіть швид­ше ніж ти думаєш.

Зайчик та Білочка ганяли Сороку й не помітили, як опинилися біля лісового боло­та, і раптом: «Бульк!» — Зайчик провалив­ся у трясовину.

— А-яй-яй! — закричало злякане Зай­ченя. — Білочко, рятуй мене мерщій, бо за­тягне мене під воду!!!

— От дурник косоокий, де були твої очі? — вигукнула Білочка. — Як я тебе те­пер витягатиму? Ти великий і важчий за мене, не варто й намагатися,— і обернув­шись, пострибала геть.

Бідненький Зайчик, як йому стало страшно й образливо: «Тепер я втоплюся в цьому болоті і нікому мене врятувати!».

— Буль-буль, рятуйте, хто може!!! — з останніх сил закричав Зайчик, вже й не сподіваючись на допомогу.

— Тримайся! Сіренький! — раптом по­чулося звідкись.

Зайченя озирнулося й побачило, як Вед­медик простягнув йому довжелезну пали­цю.

— Чіпляйся, мерщій!!! — кричав їжачок.

Зайчик навіть опам'ятатися не встиг, як опинився на березі. Адже недарма Ведмідь вважається найсильнішим у лісі. Зайченя обтрусило мокру шубку й геть стало схожим на їжачка, бо хутро від води трохи злиплося й тепер стирчало на різні боки, як гол­ки.

— Який ти кумедний,— засміялися їжа­чок та Ведмедик.

— Вирішили мені помотатися?— обра­жено запитав Зайчик і від сорому за минулі справи опустив очі.

— Що ти, — відповів їжачок, — ми просто щасливі, що встигли вчасно й змогли допо­могти тобі! А сміємося тому, що ти зараз геть схожий на мене, хі-хі-хі.

— Як то на тебе?—і Зайченя почало ог­лядати себе з усіх боків. — Ай справді,— ледь зміг вимовити Зайчик і залився весе­лим сміхом, побачивши на що перетвори­лася його пухнаста шубка.

— їжачок. Ведмедику, ви не сердитеся на мене? — раптом запитав Зайчик. — Я так хочу з вами дружити, адже ви врятува­ли мені життя, навіть не звертаючи уваги на те, що я так погано ставився до вас обох.

— Зайчику, ми будемо дуже раді з тобою товаришувати, адже ти знаєш стільки ціка­вих ігор, — відповів Ведмедик.

І всі разом весело покрокували на вели­ку галявину гратися.

Тим часом Білочка сиділа у своєму дуплі сама-самісінька. «Як це їжачок міг так дов­го бути зовсім один, без друзів? — розмір­ковувала вона,— мені самій так сумно».

Раптом, почувши голоси на галявині, вона визирнула з дупла й подивилася вниз. Побачивши, що їжачок, Ведмедик! Зайчик разом, від здивування ледь не впала додо­лу. Так і дивилася на них із відкритим ро­том, їй так захотілося погратися з ними, але чомусь саме зараз їй стало соромно, вона пригадала, як насміхалася з маленького їжачка та вайлуватого Ведмедика, як по­кинула напризволяще пухнастого Зайчи­ка на болоті й зрозуміла, що тепер, мабуть, ніхто з них не захоче з нею дружити. І після таких думок, заплакавши, повернулася до своєї хатки та й вирішила сидіти вдома.

— Іди до нас. Білочко,— побачивши її, крикнув Ведмедик, але вона сховалася в дуплі.

Через деякий час їй стало зовсім нес­терпно слухати, як весело граються її ко­лишні друзі

І вона спустилася до них.

Ти хочеш знати, що сталося далі?

У лісі з'явилася команда Рятівників, що поспішають на допомогу тим, хто потрапив у біду. Рятівники дружать і зараз, тому що в цій команді кожен зайняв своє особливе місце; кожен знає, що завжди може розра­ховувати на надійне плече друга; кожен приймає іншого таким, яким він є.

Якщо проблема стоїть гостро, цю казку може прочитати вихователь або психолог, обговорити її з дітьми, наприклад:

— Що я порадив би їжачкові щоб із нього не насміхалися;

— Такі їжачки, Ведмедики, Білочки та Зайчики живуть серед нас, і ми самі може­мо опинитися на їх місці Отже, що ми ро­битимемо, якщо...

ЗАЙЧЕНЯ-ЧОМУСИК

(казка для батьків, чиї діти став­лять багато запитань)

За мотивами казки А. Смирнової

Жив-був собі в одно­му лісі зайчик на прізвисько Чомусик. Але як тільки він вихо­див погуляти, всі навко­ло від нього ховалися. Тільки не подумайте, будь-ласка, що зайчик був злий і задирку­ватий. Ні, він нікого не ображав, ні з ким не сварився й не бився. Просто він ставив заба­гато запитань усім, кого зустрічав на своє­му шляху, за що й отримав таке прізвисько. Здавалося, немає нічого поганого в тому, що малюк хоче все про все знати. Але коли хто-небудь починав відповідати на запитання, то не помічав, як швидко плине час, не всти­гав зробити заплановані справи, стомлю­вався, сердився й починав страждати від го­ловного болю.

Коли зайчик лишався один, і не було кому ставити запитання, він спілкувався з Грибами, адже вони, якщо не встигали схо­ватися, не могли втекти від нього.

Та ось, одного разу, малюк пристав до Мухомора. Навіть не привітавшись, одразу почав запитувати:

— Мухомор, а Мухомор, чому в тебе та­кий капелюшок?

— Не знаю.

— Чому не знаєш?

— Я з ним виріс.

— А чому ти виріс саме з таким капелюш­ком?

— Тому, що у всіх моїх родичів такі капе­люшки.

— А чому?

— Тому що ми — Мухомори.

—А чому ви Мухомори?

— Тому що у нас такі капелюшки! — ледь не плачучи, вигукнув Гриб.

— Так чому у вас такі капелюшки?

— Та тому, що у всіх Мухоморів червоні капелюшки з білими цятками. Що ж тут незрозумілого?!

— Багато чого. Я так і не зрозумів, чому у Мухоморів...

— Досить!!! У мене вже голова болить. Йди краще до Сироїжок і запитай, чому їх так звуть?

Зайчик пішов, а Грибок розбудив свою маму.

— Мамо,— сказав він, відчувши вплив Зайченяти. — А чому в нас такі капелюш­ки?

—А ти хіба не знаєш?

— Знаю, це спадковість.

— Тоді навіщо запитуєш?

— Цікаво, чому така спадковість?

— Тому що такими нас створила приро­да. Подивись, як багато грибів у нашому лісі й усі з різними капелюшками.

— Це тому, щоб відрізнятися один від одного?—перепитав Мухоморчик.

— Можливо,— відповіла мама,— уяви собі, якби в лісі крім нас не було інших грибів, із квітів були б лише ромашки й нія­ких тварин, крім зайців. Як стало б одно­манітно та сумно.

Мухомор зітхнув.

— Якби тут бігали тільки зайці, я би з глузду з'їхав.

— Вони тебе ображають?

— Та є тут один... Все «чому»,та «чому». Я стомився відповідати на його безкінечні за­питання. Причепився сьогодні: «Чому ти такий, чому Мухомор?». І ніяка відповідь його не влаштовує. На будь-яку відповідь в нього є нове запитання.

— Але це ж добре. Значить, він усім ціка­виться.

—Я теж цікавлюся, але ж ти не сердиш­ся, а я не перепитую багато разів про одне й те саме.

— Ти просто не терплячий.

— З ним ніякого терпіння не вистачає. Він навмисно мене злить. Усі звірята від нього тікають. Може, він просто дурнень­кий і нічого не розуміє?

— Ні, дурник не може ставите стільки запитань. Причина не в зайчикові, а в нас самих.

— І в мені?

— І в тобі, але я підкажу тобі одну хитрість, яка допоможе зробити ваші роз­мови цікавими, й ти перестанеш на нього сердитися.

— Так, я, як тільки його бачу, одразу гілочками прикриваюся, щоб він мене не помітив.

— Слухай уважно. Коли заєць у тебе про щось запитає, не відповідай йому одразу, а запитай, що він сам думає з цього приводу або запропонуй подумати над питанням разом.

— Здрастуй,— сказав Мухомор, Зайчи­кові, що біг повз нього. Зайчик дуже зрадів і посміхнувся.

—А я думав, що набрид тобі вчора.

Мухоморчик засоромився.

— Так ти з'ясував, чому в тебе такий ка­пелюшок?

—А сам ти, як думаєш?

Заєць здивувався.

— Не знаю, я й не думав.

— Тоді, може, подумаємо разом?

Зайчик сів на пеньочок і склав лапки.

— Ти ж не їстівний гриб?

Мухомор кивнув.

— Ось тому в тебе такий капелюшок,— весело вигукнуло Зайченя. — Йде грибник по лісу, бачить твій капелюшок та знає, що перед ним не їстівний гриб.

— Так цікаво. Мені ця думка навіть у го­лову не приходила. Який ти, як я бачу, ро­зумний.

Заєць зітхнув.

— Ніхто в лісі так не вважає. Я приставучий та набридливий.

— Це тому, що ти весь час ставив запи­тання й не думав, як на них відповісти.

— Невже ти думаєш, я став би запитува­ти, якби знав відповідь?!

— А мама говорить, що неможливо по­ставити питання, якщо в глибині душі не знаєш відповіді. Адже й про мій капелюшок ти вчора нічого не знав, а лише замислив­ся —й здогадався. І в нас вже є дві відповіді на одне й теж запитання.

—А яка ж перша?

— Я вирішив, що своїми капелюшками ми відрізняємося від решти грибів.

— Яка ж правильна? —І та, й інша.

— Хіба так буває? Декілька відповідей на одне запитання.

— Мабуть. А давай ще подумаємо разом над чимось і порахуємо, скільки знайдемо відповідей.

І стали Заєць та Мухоморчик шукати відповіді на різноманітні запитання. Вони довго розмовляли, сміялися, сперечалися. Було їм весело та цікаво.

Шановні батьки, поставтеся до запи­тань Вашого Чомусика так, як це зробив маленький Мухоморчик, і Ви матимете змогу почути цікаву, а головне власну думку дитини!

ВІТЕРЕЦЬ

Татко у Вітерця дуже сильний. Він може навіть з корінням вирвати високе дерево. Але рідко це робить. Час­тіше він робить інакше. Наприклад, у дуже сильну спеку може принести бажану про­холоду. Ще він допомагає деревам звільнитись від сухих гілок, а восени — від сухого та пожовклого листя. А ще татко Вітер може розігнати великі хмари, й стане сонячно.

Вітерець теж так хотів би, але він ще не­величкий. І все ж таки теж щось може. Сьо­годні вранці він помітив два невеличких жовтеньких пакетики. Вони нерухомо ле­жали на землі, як два жовтих папірці. Віте­рець дмухнув на них — і вони миттєво пе­ретворилися на дві жовтеньких кульки. Вітерець почав крутити їх по колу, наче жовтеньких курчаток. Це було смішно й ду­же цікаво.

Вітерець пишався тим, що це він таке зробив, і ще довго бавився цими «курчата­ми», аж доки не з'явився татко Вітер. Він сказав: «Треба знати міру, займись чимось іншим». Татко сильно дмухнув на «курча­ток» —і дві жовтеньких кульки опинилися на дереві.

Вітерець зітхнув і побіг собі далі. Він роз­чистив від жовтих листочків стежку в саду. Якою чистою і гарною вона стала! Помітив білу пір'їнку. Ось із ким можна погратися! Вітерець дмухнув на неї — і пір'їнка завис­ла у повітрі. Тільки-но вона зібралася сісти на стежку, Вітерець знову почав тихенько дмухати на неї. І пір'їнка затанцювала над стежкою, немов балерина на сцені. Віте­рець довго милувався тим танком. Йому було чим пишатись. Він усе робив так, як вчив тато: треба із задоволенням виконувати все, що робиш. Тоді й досягнеш такої май­стерності, як у тата Вітра.

Але треба було розчесати травичку, звільнити її від сухого листя. І ще зробити багато інших справ. Вже сутеніло. Вітерець згадав ще одну пораду Вітра: якщо хочеш бути сильним, треба добре відпочити. Нате й ніч, щоб набратися сил.

Аж ось і татко: захиталися вершечки ве­ликих дерев, зашелестіло листя. Вітер підхопив Вітерця, і вони разом полетіли додому, за річку, за ліс. Ще трішечки пого­моніли з деревами та кущами, і все стихло. Всі сплять.