ДЯКУЮ, АЛЕ МЕНІ ЦЕ НЕ ПОТРІБНО Я

ДЯКУЮ, АЛЕ МЕНІ ЦЕ НЕ ПОТРІБНО

Я

к добре всім жилося у рідному лісі, доки там не з'явилася велика зелена Жаба. Вона обрала собі місце під великим листям лопуха біля стежинки. Нею щоранку звірята бігли до ставка вмиватися. І ось маєш лихо!

Вилізе з-під лопуха це зелене бородавчасте чудовисько й дивиться люто на кожного, хто скаче чи біжить стежкою. А іноді просто зиркне лихим оком або раптом щось таке образливе квакне — і гарного настрою наче й не було.

Вчора Зайчика об­разила:

—   Ще бігаєш? Ну, добігаєшся, поки вовк тебе не з'їсть!

Або до Білочки чіпляється:

—   Що, руда, мрієш стати пташкою? Літаєш тут серед дерев! Ось звалишся колись на ведмедя, він дуже зрадіє такому сніданку!

Всім дісталося від нової сусідки.

— Чого ж це ти, Жабо, така зла? Ну, всі у тебе погані, одна ти свята та Божа, так? — за­питала Лисичка.

— Ква, ква, ква! — озвалася Жаба, це оз­начало: «так, так, так».

Життя у лісі стало не таке, як колись. Хоч під деревами був такий самий приємний хо­лодок. Сонечко так само світило над лісом. Але звірята вже не так раділи своїй чудовій лісовій хаті. Став боятися Зайчик, вже не так спритно стрибала по деревах Білочка. А як же ж інакше? Всім відомо, що коли у тебе поганий настрій, то все виходить гірше, ніж завжди.

Тільки їжачок Чох-Чох ще не зустрічався з Жабою, бо бігав до ставка іншою стежкою. Мабуть, тому він і був, як завжди, у доброму гуморі.

От зібралися звірята за розлогою смере­кою, щоб порадитися. Прийшов і Чох-Чох. Питання було одне: як вигнати Жабу з рід­ного лісу?

І тут Чох-Чох питається Зайчика:

А пам'ятаєш, що відповів Білочці, коли вона пригостила тебе горішками?

— Так, я сказав їй: «Дякую, але мені це не потрібно, я не їм горішків!».

— Тобто, ти відмовився від них. Тому в таких випадках треба казати: «Дякую, але мені це не  потрібно». Правда ж, якщо Жаба хоче поділитися з вами своєю злістю, вона вам не потрібна?

— Ні, ні, - відгукнулися звірята.

 — Так, погані почуття вам не потрібні. Але ж, яки: страждаєте, ображаєтесь,то це означає, що Жаба змусила вас прийняти її, так би мовити «подарунок». Що робити? Не приймати таких подарунків! Так і сказати (або ж подумати): «Дякую, але мені це не потрібно!». А нейбільш виховане звірятко ще й привітається до неї: «Доброго ранку, Жабо! Як справи?» Ось побачите, що станеться потім.

Звірята так і зробили. Відтоді Жабу наче підмінили! Спочатку вона не розуміла, що коїться: її злість нічого не змінювала в гар­ному настрої мешканців лісу. Мало того: при зустрічі вони були привітні, усміхалися, за­питували про її здоров'я або просто казали «Доброго ранку, Жабо, який чудовий сьогодні день!»

Тепер і Жаба навчилася усміхатися. Вия­вилося, що зовсім вона не страшна, а навіть симпатична: в неї гарні розумні очі і трохи кумедна широка усмішка. Тепер, дивлячись на неї, просто не можна було не всміхнутися у відповідь.

З того часу Жаба завжди приєднувалася до дружньої компанії лісових друзів, коли вони поспішали до ставка. Жаба кумедно ляпала лапками, посміхалася й першою плюхалася у воду, обдаючи своїх друзів холодними крап­линками.

А й справді: краще ділитися усмішками, ніж образами!